Кінець режиму Асадів: у Сирії завершилася епоха одного з найкривавіших правлячих кланів сучасності
Десятиліттями вони правили багатомільйонною близькосхідною країною, спираючись на вибудувану вертикаль влади, сформовану майже виключно з алавітів - послідовників таємної маловивченої гілки шиїзму. Як виявилося, все це не найкращий фундамент для стабільності держави, і режим завалився, пише у своєму розслідуванні видання "Вот так".
"Послідовники культу родючості, чисті язичники, ворожі до чужинців, недовірливі до ісламу, які часом зближуються з християнами, з якими їх споріднює доля вигнанців" - так у книжці британського шпигуна й авантюриста Лоуренса Аравійського "Сім стовпів мудрості" описують представників дивної секти алавітів, на яких автор натрапив у Сирії.
Лоуренс безжально таврує алавітів, називаючи їх хитрими й схильними до обману. Більше нічого про них книга обсягом майже в 700 сторінок толком не повідомляє. І це не дивно. У розпал Першої світової війни, коли Лоуренс Аравійський поневірявся околицями ворожої до його рідної Британії Османської імперії, намагаючись підняти повстання місцевих племен, алавіти не відігравали бодай якоїсь помітної ролі в близькосхідній політиці.
Скажи тоді хтось Лоуренсу, що одна алавітська сім’я доволі скоро захопить владу в Сирії та утримуватиме її понад половину століття, шпигун, напевно, просто розсміявся б. Алавіти в той час були ізгоями, єретиками в очах більшості сусідів. Їм була майже недоступна освіта, їх не брали на державну службу і не довіряли жодної роботи, окрім найбруднішої і невдячної. Але процеси переділу світу, запущені в тому числі Лоуренсом Аравійським, перевернули все з ніг на голову і привели вчорашніх ізгоїв до вершин влади. Ізгоїв, які взяли собі гучне ім’я Асад, що в перекладі з арабської означає "лев".
Переселення душ і співпраця з окупантами
Алавіти - послідовники езотеричного релігійного вчення, яке з’явилося в IX столітті в Багдаді. У ньому змішалися шиїтський іслам, близькосхідне християнство, доавраамічні вірування і навіть ідеї давньогрецького філософа Платона про переселення душ. Для середньовічного ісламського світу це було відвертою єрессю. Алавітів оголосили віровідступниками, і їм довелося тікати якомога далі від влади, на задвірки тодішнього ісламського світу - на середземноморське узбережжя Сирії та Лівану. Там вони й жили століттями, лише зрідка стикаючись із сусідами та час від часу стаючи жертвами релігійного завзяття мусульман-сунітів, які вбачали в них ворогів ісламу.
Згодом алавіти, прагнучи зберегти в таємниці від ворогів свої релігійні догмати, перестали приймати неофітів, у яких часто вбачали сунітських шпигунів, і перетворилися на закриту етноконфесійну групу. Тобто алавітом не можна стати, не можна перейти в цю віру, алавітом можна тільки народитися.
Коли за підсумками Першої світової війни Османська імперія розпалася, і значні її території були поділені між державами-переможницями, Франції дісталася та частина Близького Сходу, де серед інших жили й алавіти. Париж, оцінивши несхожість цих людей на решту своїх нових підданих, навіть дав згоду на створення окремої держави алавітів. Але довго вона не проіснувала, ставши жертвою "договорняка" між французькою владою і сирійськими націоналістами. Французи включили державу алавітів до складу великої Сирії, розраховуючи в такий спосіб задобрити сирійців, які дедалі голосніше виступали проти іноземного панування.
Французи швидко зметикували, що в Сирії, де більшість населення сприймала їх як окупантів, варто робити ставку на релігійні меншини як на опору свого режиму. Насамперед на алавітів, які безумовно будуть вдячні тим, хто витягне їх зі злиднів і безправ’я. Так алавіти стали масово залучатися в якості курсантів до військової школи в Дамаску, яка незабаром переїхала в Хомс і отримала статус академії.
Ця академія випустила тисячі офіцерів і чиновників як для французької адміністрації, так і для незалежної Сирії після того, як 1946 року Париж відмовився від претензій на Близький Схід. Серед її випускників були і три організатори військового перевороту 1963 року, внаслідок якого владу в країні захопила партія Баас, - Салах Джадід, Мухаммад Імран і син шейха Алі Ібн Сулеймана Хафез Асад. Усі троє були алавітами. Хафез Асад виявився найбільш цілеспрямованим і хитрим із них. За своє життя він взяв участь у кількох переворотах, за підсумками останнього з яких у 1970 році став на чолі держави.
Алавітська вертикаль
На момент початку війни 2011 року алавітів у Сирії було 12-15% населення. Це трохи більше двох мільйонів осіб. При цьому саме алавіти з моменту приходу Хафеза Асада до влади посідали майже всі більш-менш відповідальні пости в уряді, армії, спецслужбах і регіональних органах влади. Мусульманам-сунітам, яких у країні близько 70%, за Асада належало кілька міністерських крісел і кілька генеральських посад, претендувати на які могли лише люди, які довели свою виняткову лояльність особисто президенту.
Кілька впливових сунітських кланів із Дамаска й Алеппо отримували державні замовлення на такі вигідні проєкти, як будівництво адміністративних будівель або постачання армії. В обмін на постійний приплив грошей з бюджету клани мали зберігати лояльність алавітським президентам і тримати під контролем своїх робітників і службовців. Ці робітники і службовці повинні були вірити, що без Асадів при владі їм би було набагато гірше, вони б жили набагато бідніше.
Пропаганда малювала спочатку Асада-старшого, а після його смерті 2000 року і його сина Башара Асада, який став новим президентом, як мудрих і чуйних правителів, які невтомно працюють на благо всього народу. Але вірили їй далеко не всі. Тим паче що реальність, у якій у неалавіта було значно менше кар’єрних можливостей, разюче відрізнялася від картинки, яку малювали державні медіа.
У відповідь на узурпацію алавітами влади в сунітському середовищі почали набирати популярність радикальні ідеї. 1979 року бойовики-суніти вбиликілька десятків курсантів військового училища в Алеппо, більшість з яких були алавітами. 1982 року суніти з руху "Брати-мусульмани" підняли повстання в місті Хама. Хафез Асад відповів масовими обстрілами міської забудови, убивши кілька тисяч людей.
Ще тисячі сирійців пройшли через ув’язнення і тортури у в’язницях і на базах мухабарта - таємної поліції режиму. У Сирії була вибудувана система державного терору і тотального неприйняття жодного інакомислення. Вороги Хафеза Асада автоматично ставали і ворогами держави.
Доктор Смерть
Хафез Асад задовго до своєї смерті стурбований передачею влади. Його старший син Басіль зі шкільних років знав, що йому належить змінити батька на чолі держави. Басіль будував військову кар’єру, налагоджував стосунки з владою сусідніх держав і був справжньою зіркою світської хроніки, поки його молодший брат Башар навчався на офтальмолога і відкривав під чужим прізвищем свій лікарський кабінет у далекому Лондоні.
Але 1994 року Басіль загинув в автокатастрофі, і його батькові не залишалося нічого іншого, окрім як повернути явно не найулюбленішу дитину в Дамаск і спробувати зробити з неї гідну заміну собі. Башар швидко відучився на військових курсах, отримав офіцерське звання, під нього переписали конституцію, знизивши мінімальний вік для кандидата в президенти, і 2000 року з результатому 99,74% він став новим главою держави..
У перші місяці на президентській посаді Башар відзначився обіцянками провести демократичні реформи, про що підконтрольні йому медіа сурмили як про небачене досягнення і навіть вигадали їм назву "Дамаська весна". Але далі обіцянок справа не пішла. Більш досвідчені чиновники з команди Асада-старшого швидко охолодили запал колишнього офтальмолога.
Йому пояснили, що в країні, де вертикаль влади спирається на членів відносно нечисленної секти, жодних демократичних перетворень, жодних чесних виборів, навіть на найнижчому рівні, бути не може. Тому що кілька випадкових людей, не пов’язаних із сектою і не лояльних особисто президенту, зможуть розхитати цю вертикаль або навіть обрушити її.
Реформи згорнули, так до пуття і не розпочавши, і все залишилося, як і було: пропаганда з величезними портретами та статуями трьох (Хафеза, Басіля і Башара) Асадів по всій країні, переповнені дисидентами таємні в’язниці, підгодовані держзамовленням впливові купецькі сім’ї..
У такому становищі в Сирії просто не було шансів уникнути заворушень під час "Арабської весни", що прокотилася Близьким Сходом і Північною Африкою на початку 2010-х років. Як і в більшості інших охоплених тоді антиурядовими виступами країн, у Сирії революція починалася з вимог демократичних реформ. Функціонери режиму, усвідомлюючи, що демократизація стане кінцем їхньої влади, оголосили протестувальників терористами й агентами іноземних спецслужб.
На них було розв’язано справжнє полювання. Після того як на мирні мітинги Асад відповів тортурами і розстрілами демонстрантів, опозиція взялася за зброю. І тут з’ясувалося, що головна опора правлячого режиму - алавітське командування армії і мухабарату - тепер грає проти нього.
Солдати-суніти тисячами тікали з армії, часто разом зі зброєю і технікою. Вони переходили на бік повстанців або просто залягали на дно, чекаючи на те, чим усе закінчиться. Армія режиму опинилася на межі розвалу, повстанці зайняли кілька великих міст і стояли в передмістях Дамаска. Режим Асада тоді врятувала пряма іноземна інтервенція.
Шиїтський альянс
У Асадів не завжди були хороші відносини з Іраном. Можна сказати, що ця республіка, яка з’явилася 1979 року внаслідок революції, спочатку навіть була відверто ворожою до уряду Хафеза Асада. Іранські революціонери-шиїти мріяли про поширення своїх ідей по всьому регіону і готові були підтримувати будь-які сили, готові в цьому допомогти. Не важливо - сунітські чи шиїтські. Уже згадані криваві події в Алеппо і Хамі на рубежі 1970-х і 1980-х були натхненні саме іранською революцією. І їхній провал, а також неготовність інших країн наслідувати приклад іранців змусили Тегеран змінити свою позицію на більш прагматичну.
Революціонери вирішили для початку сформувати коаліцію з держав з помітним впливом шиїтів або присутністю шиїтів у владі. І тут дуже доречним виявилося нещодавнє на той момент визнання шиїтськими богословами алавітів як однієї з гілок шиїтського ісламу.
Відносини з Асадом стали теплішати. Дві країни почали поступове зближення, яке досягло піку після початку громадянської війни в Сирії. Тегеран відправив на виручку союзникам своїх генералів і військових радників. Шиїти - біженці з Пакистану та Афганістану, які намагалися врятуватися в Ірані від переслідувань на батьківщині, насильно були відправлені до Сирії, де стали гарматним м’ясом для армії Асада.
Виплекане і фінансоване Іраном ліванське угруповання "Хезболла" відряджало до Сирії тисячі бійців, чимало з яких опинилися в загороджувальних загонах - формуваннях, створених для знищення бійців сирійської армії, які спробують дезертирувати або здатися супротивнику. Трохи пізніше до цієї компанії союзників Асада додалася і Росія. Усі разом ці іноземні сили й утримали режим від падіння у 2014-2015 роках. Без них війна закінчилася б набагато раніше.
До речі, фінансувалася ця війна і досить екзотичними способами. Режим заробляв мільярди доларів на виробництві та продажі синтетичного наркотику каптагон, дуже популярного на Близькому Сході й у деяких державах Африки.
Завдячуючи іноземним союзникам і грошам від наркопромислу Башар Асад зміг не лише зупинити наступ загонів опозиції, а й примусити противника відступити в райони, здавалося б, далекі від головних міст країни. Така ситуація, коли Асад за допомогою чужих багнетів контролює центр країни і середземноморське узбережжя, поки опозиція тиснеться на півночі країни, біля турецького кордону, могла б тривати ще дуже і дуже довго.
Але Асада підвели його союзники, для яких сирійський фронт давно вже перестав бути першорядним. Росія загрузла в Україні, проти якої ось уже майже три роки веде криваву геноцидальну війну, що пожирає всі її ресурси. Іран зазнає нищівної поразки в проксі-війнах проти Ізраїлю в Газі та Лівані, та ще й готується до повернення до Білого дому Дональда Трампа, який уже заявив, що говоритиме з Тегераном з позиції сили. "Хезболла" та й узагалі виявилася головною стороною, що програла в цій війні, втративши в протистоянні з Ізраїлем тисячі своїх бійців і командирів і залишившись без захоплених або знищених ізраїльтянами арсеналів озброєнь..
Без іноземних армій, та ще й у ситуації замороженого, але зовсім не закінченого конфлікту, диктатор, який представляє інтереси щонайменше 15% населення країни, мав небагато шансів утриматися при владі. І тому його поразку після майже 14 років війни та 54 років правління клану Асадів можна вважати закономірною.
В турецькому Ізмірі стався вибух: п’ятеро загиблих, десятки поранених
Распечатать
